Венок сонетов № 1 — Творение Богов.

О сути философии жизни
С тех пор как род человеческий выделился среди живых динамичных организмов как мыслящее существо, он то и дело находит себя в вековечном поиске смысла своего существования. Именно это поисковое рвение рода человеческого и выступает философской доминантой, предложенной Аристотелем, ему (всему роду человеческому) дефиниции: «мыслящее существо».
Представляется, философия жизни – эта та отрасль любознательности (философствующего мышления), которая должна выступать интеллектуальным полем для осмысления самой сути жизни, объясняя смысл существования, и раскрывая закономерности жизни.
Философия жизни кроется в самом понятии физиологического существования живого организма, которое определено как состояние подвижности. В отношении рода человеческого такое состояние выделяется, в свою очередь, как стремление к самовыражению. Как известно, любое мыслящее существо выступает живым олицетворением такого стремления: а это, фактически, и есть преломление самовыдвижения мыслящего существа, выражение его желания быть распознанным. Кто-то эту способность демонстрирует своей красотой, кто-то своим умом, третий – своей силой, и т.д. и т.п.
И, тем не менее, самовыражение мыслящего существа отличается от механического стремления остального живого мира. Существенной чертой этого отличия, пожалуй, выступает интеллектуально-эстетический момент в самовыражении. У мыслящего существа этот момент чётко выделяется. Хотя не мало случаев, когда не сильно развитые представители рода человеческого во основном действуют инстинктивно.
Фаршид
***
(Непосредственно о выражении «сути»):
«Между тем, что я думаю, тем, что я хочу сказать, тем, что я как мне кажется, говорю, тем, что я говорю, и тем, что вы хотите услышать, тем, что, как вам кажется, вы слышите, тем, что вы слышите, тем, что вы хотите понять, тем, что вы понимаете, стоит десять вариантов возникновения непонимания. Но всё-таки давайте попробуем…»
Бернард Вербер
———-
Творение Богов
1/1 — 1
Не подвигай к фривольности, Камена,
Не обещай сомнительный фурор.
Пусть мысли, в отрешённости блаженной,
Объемлет светло-радостный мажор.
Грядущее наступит непременно.
Тогда, когда расстроенный простор
Тональности составит совершенно, —
Они войдут с ним в гармоничный хор.
Но чуду ли случиться? И навряд,
Им предстоит войти в тональный ряд,
С ним, образуя полноценный срез.
Принужденный им претит консонанс,
А чтобы не восславить диссонанс, —
Обереги от выспренных словес.
26.03. 05 г.
2/2 — 1
Обереги от выспренных словес,
От вожделений пагубно-натужных,
От устремлений, никому не нужных,
Вершитель, созидающий с небес.
Звенящей славы неподъёмный вес,
Её капризов, разуменью чуждых,
Её условностей, по существу обузных,
Безвестный автор вовсе не истец.
Седому мужу тяжко бремя славы, —
Она – безусым мальчикам в забаву
И, в вечном измерении, мгновенна.
Блажен презревший блеск изгой.
Зато он, нравственно храним Судьбой
От крайности губительного крена.
26.03.05.
3/3 — 1
От крайности губительного крена –
Соблазный шаг. За нравственный укос.
Всего один. Во мрак хмельного плена.
На грань черты, с которой старт в разнос.
Беспечной юности не внятен спрос:
За категории, где строгость несомненна;
За нравственность, где чистота бесценна;
За святость чувств, где неуместен форс.
Не потому ли, что от роду плохо
Нас учат знанию защиты от подвоха, —
Нам сущность Истины – всегда вопрос.
От суетной, за «смысл», уставши битвы,
Свой грех трусливо прячем за молитвы
От гнева сил, грозящихся небес.
27.03. 05г.
4/4 — 1
От гнева сил, грозящихся небес,
Есть щит моральный, верный без изъятия:
Жить по недрёмной совести и без
Поползновений править по «понятиям».
Когда в сознание внушает Бес
К себе, любимому, приличные симпатии-
Он и ловец, и бесподобный лжец,
Как кандидат на власть от демократии.
Ему, «в правах», сама подсудна честь.
Таких, во власти, всех не перечесть:
Чины и судьи, — слуги непременно.
Их кредо – слабого «законно» обобрать.
Рабу закон – что божья благодать.
Смирение души «благословенно».
27.03. 05г.
5/5 — 1
Смирение души благословенно.
Деяние добра – превыше слов.
Дерзание — достоинство умов.
Волненье чувств – вовеки сокровенно.
Земная жизнь, творение Богов,
Взаимосвязью видов совершенна;
Непостижимость её таинства священна,
Как бесконечный беспредел Миров.
В ней Человек – ярчайшее явление,
Неуместимое в каноны рассуждения,
Как беспредел. Весь видимый окрест
И всё прилежное земному Существу, —
Как гимн его земному торжеству,
Внимает литургийный благовест
2803. 05г.
6/6 — 1
Внимает литургийный благовест:
Мудрец, сосредоточенный в молитве;
Седой инок, несущий судный крест;
Сыны Отечества, готовясь к смертной битве;
И по земле разлившийся багрец;
Дворцы и хижины, безумцы и пииты;
И приютивший братьев меньших лес;
Вдруг воплощаются в божественные «ритмы».
Всё сущее, чему звон внять дано,
Озвонено, Творцом освящено
Перстом венчающим восторг небес.
Сущ всепрощённая, на праведном пути
Вину греховную просящему прости.
Прощёных зол ослабевает пресс.
28.03. 05г.
7/7 — 1
Прощёных зол ослабевает пресс.
Приходит устыжение порокам,
Когда покаянным потоком слёз, —
Душа прощённым воздана уроком.
Когда прозрачным ключевым истоком
От прели чистится меженный плёс,
Восторгами дарующий процесс
Воспринимается счастливым оком.
И всё гнетущее, доныне, непреложно,
Вдруг представляется хандрой ничтожной,
Отныне нереальной совершенно.
И серые томительные будни
Светлеют в разноцветном многолюдье.
Жизнь восприемлется светло и отрешённо.
28.03. 05г.
8/8 — 1
Жизнь восприемлется светло и отрешённо,
Когда она, улыбчивая всем,
Поутру, разведённым и влюблённым,
Являет день без долговых проблем.
Равно терпима к образам богем.
Как мать к детям добра и благосклонна.
К страданиям и злу не отчуждённа.
Дарует свет надежды без дилемм.
Но жизнь во плоти – невозвратный миг.
В нём канут в вечность сирый и велик.
Все будем прах. Все будем пыль Вселенной.
Но будет сама Жизнь. Будет всегда!
Что миги уходящие…? Когда –
В геомасштабе вечности мгновенны.
29.03. 05г.
9/9 — 1
В геомасштабе вечности мгновенны.
В непостижимой сфере постоянств,-
Движение земли в среде пространств
Явило меру времени Вселенной.
Законы геосферы неизменны,
Их истинность – логический исток,
Определяющий разумный толк
Мышлений и открытий современных.
Постигший Истину вовек велик.
Но, часто, в Истину рядится крик,
Спадая серой тенью на плетень.
И мудр, и глуп, и спешен человек.
Мгновенью равен скоротечный век.
Но бесконечен искушений день.
30.03. 05г.
10/10 — 1
Но бесконечен искушений день, —
Когда все возбудители сознания
Стремятся из тревоги ожидания
Сорваться в соблазнительную звень.
И нити струн, какие ни задень,
Готовы подарить восторг звучания.
И вера все приемлет обещания.
И яркий свет душ озаряет сень.
И луч надежды, будущее вьющ,
Упрям, подвижен, ласков и зовущ.
Но твердь надежды – не на век кремень:
Когда она подвержена сомнениям;
Когда она – лишь призрак, наваждение, —
Когда губительных влечений – тень.
30.03. 05г.
11/11 — 1
Когда губительных влечений тень
Желанною является отрадой, —
Жизнь представляется божественной усладой,
А сущный Мир – сплошная голубень.
На всём наземном – благостная лень.
Всему вальяжному – приятные рулады.
Всему влюблённому – страстные серенады
И прочая такая дребедень.
Всему хмельному – развязный кураж.
Но мнимый растворяется мираж –
И всё растерянно, смущёно откровенно.
Теперь и впредь, над впавшими в экстаз,
Довлеет тень губительных проказ,
Нажитой в жизни каждым, непременно.
30.03. 05г.
12/12 — 1
Нажитой в жизни каждым, непременно,
Сердечной боли не испить до дна.
Не утопить в брожении вина.
Нельзя изжить в разгуле забубенном.
Сумная грусть – плакучая струна,
Является укором непрощённым
В душевный храм, от зол незащищённый,
И неба высь хмурна и холодна.
Пришло от века в эпосе старинном, —
Везде, всегда клин выбивают клином.
А боль сердечную врачует страсть.
Так может статься. И резонно –
Страсть, воспаляясь во влюблённом,
Воспламенится, замятью змеясь.
31.03. 05г.
13/13 — 1
Воспламенится, замятью змеясь,
И обратится в ветер ураганный,
И закружится, лёгкости дивясь,
И удивится перемене странной,
Познавший страстных откровений сласть.
Но завистью и злобой окаянный, —
С возвышенными зовами простясь,
Их отправляет в беспредел стаканный.
В ряду событий – день ещё не вечер.
Судьба дарует радость новой встречи
И новую волнительную вязь.
Дай бог ей быть всегда прямой и ровной.
На обретённой, вновь, стезе любовной,
Не возбуждай болезненную страсть.
31.03. 05г.
14/14 — 1
Не возбуждай болезненную страсть
Стыдливой недотрогостью «мимоза», —
В особи, не желающей упасть,
Прикосновение не обнаружит дрожи.
Под кронными одеждами таясь,
Пленительностью девственной пригожа,
Пока ещё капризна, как заноза,
Но детородная всесильна власть.
Важнейшей значности наступит время, —
В созревший твой бутон проникнет семя
И таинство свершится непременно.
Свершится по согласию и без…
Не осложняй капризами процесс.
Не подвигай к фривольности, Камена.
31.03.05.
15/15 — 1
Не подвигай к фривольности, Камена,
Обереги от выспренних словес.
От крайности губительного крена,
От гнева сил, грозящихся небес.
Смирение души благословенно
Внимает литургийный благовест.
Прощёных зол ослабевает пресс.
Жизнь восприемлется светло и отрешённо.
В геомасштабе вечности мгновенны.
Но бесконечен искушений день,
Когда губительных влечений тень,
Нажитой в жизни каждым, непременно,
Воспламенится, замятью змеясь, —
Не возбуждай болезненную страсть.
———-

Дамаскин

Автобіографія

Оповідання для комп’ютера та циркуля: Дамаскин

Будівничі

Обід

Перше перехрестя:

┌────┴────┐

Третій храм

Палац

Друге перехрестя:

┌────┴────┐

Їдальня

Спочивальня

АВТОБІОГРАФІЯ

Я письменник уже двісті років. Далекого 1766 року якийсь Павич видав у Будиму збірку віршів і відтоді вважається у колі письменницької родини.

Народився я 1929-го на березі однієї з чотирьох райських річок о 8.30 ранку під знаком Терезів (що передують Скорпіону), за гороскопом ацтеків — Змія.

Перший раз мене бомбардували, коли мені минало 12-й. Удруге — коли минало 15-й. Між тими двома бомбардуваннями я вперше закохався та під німецькою окупацією вимушено вивчив німецьку мову. В той час я потай вивчив і англійську від одного пана, який палив запашний тютюн. Тоді ж я вперше забув французьку (потім я забував її ще двічі). Нарешті в одній собачій буді, де опинився, рятуючись від англо-американського бомбардування, один колишній царський офіцер почав давати мені уроки російської мови за книжками поезій Фета й Тютчева: інших він не мав. Сьогодні вважаю, що навчання мов було для мене свого роду перетворенням у різних чарівних звірів.

Я любив двох Йованів — Йована Дамаскина та Йована Златоуста (Хризостома).

Набагато більше кохань я пережив у своїх книжках, аніж у своєму житті. За одним винятком, що триває й досі. Ніч у моїх снах солодко лягала мені до обох щік.

До 1984 року я був найменш читаним письменником у моїй країні, а від того року і надалі найбільш читаним.

Я написав роман у вигляді словника, другий — у вигляді кросворда, третій у вигляді клепсидри і четвертий — як довідник для ворожіння картами таро. Я намагався якнайменше зашкодити людям цими романами. Гадаю, роман — це рак. Він живе в рахунок своїх метастазів. День у день я все менше письменник своїх книг, а все більше письменник майбутніх, які, можливо, ніколи не напишу.

Як не дивно, мої книжки дотепер перекладалися 66 разів різними мовами. Коротше кажучи, я не маю біографії. Маю лише бібліографію. Критики у Франції та Іспанії зазначили, що я перший письменник XXI століття, який жив у ХХ-му, коли потрібно було доводити безневинність, а не провину.

Найбільше розчарування у житті принесли мені перемоги. Перемоги не окупаються.

Я знав, що не треба дотикатися живих рукою, якою вві сні торкнувся мертвого.

Я нікого не вбивав. Натомість убили мене. Задовго до смерти. Для моїх книг було б краще, якби їх автором був якийсь турок чи німець. Я був найвідомішим письменником найупослідженішого народу на світі — сербського народу.

XXI століття для мене почалося avant la date, 24 березня 1999 року, коли НАТО впродовж 78 днів бомбардувало Белград та Сербію. Відтоді Дунай, на берегах якого я народився, вже не судноплавний…

Гадаю, Господь осипав мене безмежною ласкою, подарувавши мені радість писати, але такою ж мірою й покарав мене, може, саме за цю радість.

Милорад Павич

Оповідання для комп’ютера та циркуля

Дамаскин

Будівничі

Котрогось року наприкінці XVIII століття якийсь турецький поромник на Дрині, що саме варив у конячій сечі курячі яйця, щоб довше зберігалися, з подивом сумлінно перерахував та повідомив своїй владі, що у Сербію перейшло 800 сербських каменярів і мулярів з Осата, й усі 800 — на ймення Йован. Потім вони в якомусь будівничому шалі гунули, наче повінь, на бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією та Туреччиною. У небувалому злеті злилися з ними в Подунав’ї, передчуваючи великі справи, також муляри з Карловців, Земуна, Сремської Митровиці, Нового Саду, Осієна, Танчева, Руми, з білого світу та з чорної рівнини. Ці «інджиніри», «дунджери», «баукюнстлери», «баугауптмани», «будівничі та столяри», «маормайстри», «мармурувальники» вдень купували лошаків, уважно придивляючись, чи ті добре пасуться й п’ють, послуговуються всіма п’ятьма органами чуття, бо інакше нічого не були б варті, а вночі бачили в снах, нібито стоять на березі зниклого моря, що в їхніх снах і надалі шуміло та котило хвилі чорної ріллі з півночі на південь Панонії, вдаряючись у Белградські гори.

Із небаченим завзяттям та в найкоротший час вони звели, відбудували або обновили монастир Месич, келії монастиря Врдника, поставили нові церкви в Крнешевцях, у Старій Пазові, у Чортановцях на Фрушкій Горі, у Буковці, домурували Карловацький собор, дзвіницю в Бешці, храм в Ердевику, Миколаївську церкву в Іригу. Ці серби з Рівнини та з Боснії, а разом з ними і численні чехи, німці та цинцари наліво й направо почали укладати угоди з невмілими підписами хрестиком, кирилицею або латинкою. Ці 800 Йованів з-за Дрини, оці Станаревичі, Лаушевичі, Влашичі, Аксентієвичі, Дмитрієвичі, Ланеричі, Георгієвичі, Ваґнери, Майзінґери, Гангстери, Гінтенмаєри, Бауери, Ебени, Гаски, Кіндли, Бломберґери та Гакери, везли човнами та возами дерево й камінь, свинець, пісок і вапно, а в снах бачили своїх далеких дружин такими, якими ті вдома вже не могли бути. Й страждали, бо не вміли плакати вві сні. Землевласникам з рівнини та торговцям із Сербії, що тримали караванний шлях між Сходом та Заходом, будівельники пропонували свою майстерність, пишаючись своїми титулами й рекомендаціями. Носячи вуса на стамбульський, віденський чи пештський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми, дістаючи за свою працю цісарські дукати із зображенням Йосипа Другого та його матері, старі цекини та нові «наполеони», срібні форинти та посріблені перпери, проте приймали і єгипетські динари, необрізані і обрізані аспри, а інколи й стародавні которські фоляри. Опускали їх у мускатне вино, щоб пересвідчитися, чи вони справжні, та й мурували. Безупинно мурували. Від перевтоми вряди-годи забували все про себе, зі свого життя згадуючи лише запахи…

Бачачи сни п’ятьма мовами й хрестячись на два лади, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалевці, Бежанії під Земуном, у Добринцях. Вони мили бороди в кінських шаньках і найохочіше їхали будувати на північ від «лінії соли», що простяглася белградськими горами, відділяючи північні солончаки, куди колись сягало Панонське море, від південного чорнозему, де моря й соли зроду не було. На солонцюватих землях вони зводили православні храми в Подунав’ї та Посавині, а коли їли та пили, то мружили очі, щоб мури стояли, будували нові дзвіниці чи відновлювали церкви в Шиду, в монастирях Яску та Кувеждині.

А невдовзі по тому, найняті Карловацьким митрополитом, вони переходили й на чорні землі, на південь від Сави й Дунаю, на південь від солончаків, дотримуючись сербського, грецького чи лютеранського посту, поки відновлювали або зводили з руїн монастирі в Криваї, Святого Романа біля Ражня, Памбуковиця, Раїновац та Челіє. Поляскуючи своїх коней по крупах, як це роблять жінки, проходили вони з сокирою та кельмою крізь сербську революцію 1804-го, позаяк торговці свинями, вовною, збіжжям та воском, які фінансували цю революцію, давали гроші й на відбудову монастирів Крчмар, Боговаджа, Рача на Дрині, Волявча, Клісура на Моравиці та Моравці під Рудником. Годуючи коней сіллю та борошном, відновлювали зодчі й теслі давні монастирі, що зазнали ушкоджень під час турецької навали — Манасію, Раваницю, Преображеніє та Ніколє, тоді як інші наймалися зводити палаци для пишного шляхетства.

І все це нове будівництво несло ознаки давньої грецької архітектури з колонами, тимпанами та вирішеними в стилі ампір палацами Сервійських у Турецькій Канижі, Чарноєвичів у Оросині, Текеліїв у Араді, Стратимировичів у Кулпині, Одескалкієвих в Ілоці, Єлцових у Вуковарі, Хадиків у Футогу, Гражальковичів у Сомборі, Марцибанних у Камениці. Водночас такого самого вигляду набували й військові будівлі в місцях перебування австрійських прикордонних частин у Петроварадині, Тителі, Земуні, Панчеві та Вршці. Нові муляри несли циркулі на своїх цехових знаменах, полишаючи пишні табернакули, напхані картуші, громіздкі карнизи своїх попередників… Під їхніми лінійками та висками прості фасади з атиком та овальним картушем, а невдовзі й ампірні портали з класичним тимпаноном з’являлися на магістратах у Карловцях, Темишварі, Кикинді, аж до ампірного фасаду курзалу в Меленцях та муніципалітету в Башаїді.

Та не всі вони однаково уславилися. На світанку нового XIX століття серед інших центрів будівничої майстерности набуло слави село Мартинці завдяки архітекторові, який походив з родини, що з покоління в покоління давала першокласних будівників-ліваків. То був майстер Димитріє Шувакович. Після 1808 року він зі своїми мармурувальниками будував усе, за що платили торговці та багаті ремісники в Бановцях, Кленку, Адашевці, Бешенові, Дивоші, Визичі, Гргуревцях, Лединцях, Нештині та Ямині. Його девізом було й залишилося:

«Якщо хочеш довго і щасливо прожити на землі, не щади себе ані в чому».

Одному із своїх найзнатніших замовників, господареві Сервійському, Шувакович запропонував побудувати в маєтку штучну печеру з кам’яною статуєю якогось грецького бога всередині, а іншому, шляхетному господареві Николичу з Рудни, створив навколо палацику в новому стилі модний парк із античними мармуровими урнами вздовж доріжок.

— Для чого вони? — спитав замовник Шуваковича.

— Щоб збирати до них сльози.

— Сльози? — обурився Николич і прогнав Шуваковича.

Обід

Пан Николич фон Рудна був лицарем Золотого руна, попечителем сербських шкіл в Осієку й суддею в Торонтальській та Сремській жупаніях. Під час війни з французами та турками він надавав Австрійській імперії безвідсоткові позики і за суму 52,028 форинта купив пустище Рудну. У приватному житті пан Николич був уразливою людиною — п’янів, тільки-но помічав чарку, гладшав, тільки-но бачив більше двох страв на столі. Він не мав нащадків чоловічої стати, мав лише одну дочку на ім’я Атилія, яку віддав у навчання, наче сина. А втім, дід Атилії по матері був знаний педагог Марієвський, реформатор шкіл в Австрії та Росії.

Молода панночка з роду Николичів увірвалася в свої п’ятнадцять років на щоможливо найбільшій швидкості із Орфелиновим «Вічним календарем» під пахвою та з відчуттям того, що час стоїть на місці.

Иоанн дамаскин точное изложение

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *